Archive for августа, 2013

прапор
Поміщаючи ці нотатки луганчанина Олександра Крамаренка на нашому сайті, я тим самим і сам підписуюсь під його текстом. Чому? Тому, що прекрасно знаю “кухню” СКУ “зсередини”. Це така сама собі “говорильня”, як наша материково-українська Верховна Рада. За тим викоюченням, що Верховна Рада інколи ще й продукує серйозні і навіть, буває, хороші закони, а конгреси СКУ це завжди, скоріше за все, зібрання напищених паничів і панянок, які оголошують нікого й ні до чого не зобов’язуючі декларації. Моє резюме з приводу таких конгресів таке:
1.Конгреси все ж потрібні - як хоча би примітивне намагання показати світові, що українська діаспора світу має наміри координувати свої дії.
2.СКУ не вистачає дійсно вболіваючих за Україну і українську справу талановитих керівників-менеджерів, готових покласти на алтар українства і душу і тіло.
А тепер читайте перепост з “Української правди” про залаштунки Конгресу СКУ:
Конгресові нотатки зі Львова

Олександр Крамаренко _ П’ятниця, 30 серпня 2013, 16:32

Версія для друку Коментарі7
Олександр Крамаренко, публіцист, Луганськ

КОЛОНКИ АВТОРА
Обирати нема з кого, але – треба! Підозріло вибіркова юдофобія ВО “Свобода” Незасвоєні уроки Голодомору

Своє запрошення на Х Світовий конгрес українців я отримав від тепер уже колишнього голови Комісії людських і громадянських прав СКУ Олександра Басмата – як відомий у деяких колах України та діаспори публіцист, що спеціалізується з тематики Голодомору та постгеноцидного суспільства.

Запрошення, як я сподівався спочатку, отримав невипадково – бо конгрес нібито був присвячений саме 80-й річниці пам’яті жертв Голодомору 1933-го року.

Як і годиться, підготував ґрунтовну доповідь та вирушив до Львова.

Дорога була нелегкою. Адже, окрім 1.500 кілометрів відстані, довелося долати ще й наслідки дурості уряду Азарова, який своїм рішенням минулої зими скасував прямий потяг “Луганськ – Львів” – за даними урядовців, він був начебто нерентабельним.

У Львові я не був ще із часів совка, і тому мені, як то кажуть, було із чим порівнювати. За незалежності місто стало більш занедбаним, принаймні його стародавній центр. Обшарпані будинки, покриті пліснявою бані церков.

До повного неподобства цю картину доповнюють капітальний ремонт доріг у багатьох місцях львівського центру та непропорційно велика кількість автівок на його вузеньких вулицях. Щільність руху на них доходить до того, що нерідко для того, щоб розминутися, водіям доводиться складати дзеркала бокового огляду…

На мій погляд, це пов’язано з тим, що, на відміну від усіх старовинних європейських міст, у Львівській міськраді переважає неформальна більшість совків. Адже совок навіть не може собі уявити, як він може рухатись на велосипеді чи скутері, якщо в нього є авто.

На користь цієї версії говорить гнітюча совкова атмосфера студмістечка Львівської політехніки, де я зупинився, по вулиці Сахарова. Настільки гнітюча, що давила на психіку навіть мені – людині, яка прибула, мабуть, з найбільш просовкованого міста України. Однак головний корпус політехніки, відбудований ще за влади Габсбургів, – саме там і відбувався Конгрес – виглядав уже маленьким клаптиком старої Європи.

І саме там мені довелося сповна пережити сюжет картини російського класика “Не ждали”.

Незважаючи на всі намагання пана Басмата, мене не реєстрували навіть як гостя Конгресу. Причини такої негостинності я зрозумів уже за півгодини, коли Басмат у своїй доповіді на засіданні секції його ж комісії повідомив, що вище керівництво СКУ робить усе, для того щоб та комісія припинала свою діяльність в Україні, і взагалі, хоче її ліквідувати.

Але пан Олександр був правий тільки наполовину.

Що стосується вітчизняних захисників української мови, то вони тепер дійсно залишилися без підтримки СКУ. Але сама комісія продовжує свою діяльність. Тільки вже, звісно, що під орудою нового очільника.

Свою доповідь, за слушною порадою Басмата, мені довелося зробити не на тематичному загальному зібранні Конгресу, а саме перед тими кільканадцятьма шокованими правозахисниками, яким відтепер доведеться вести боротьбу за мову сам-на-сам із підтриманими Кремлем ківаловими-колесніченками. Тому користь від мого виступу на Конгресі, звісно, що була нульовою.

Але я намагався через два дні все ж таки зачитати якщо не всю доповідь, то хоча б її стислі тези на тематичному загальному зібранні в актовій залі, записавшись перед тим на виступ у головуючого – Стефана Романіва.

Тези – тому що на шістьох охочих виступити поза регламентом людей, здебільшого представників України, президія зборів виділила аж 17 (!) хвилин, тоді як на стількох же діаспорян – дві з половиною години.

Обурюватись тут особливо нема чого. Адже це – захід української діаспори, яка ставиться до громадян України відомо як. Але, як виявилося, слухати останніх керівництво зборів узагалі не бажало. І в кращих совково-бюрократичних традиціях зробило, як то кажуть, хід конем.

Першою на виступ серед материкових українців воно поставило… члена президії, першого заступника президента СКУ Ярославу Хортяні, яка сім хвилин розповідала про те, як сім років тому (!) вона домоглася від парламенту Угорщини визнання Голодомору геноцидом. Тому нічого дивного нема в тому, що я та ще троє українців не отримали слова взагалі.

Але ж це – люди, які дослідження Голодомору зробили головною справою свого життя, і приїхали до Львова звідусіль за свій кошт тільки задля того, щоби донести діаспорянам усю правду про нього та його наслідки! Тим більше, що їхній захід проходив під гаслом: “Голодомор 1932-33 років: правда перемагає”.

Але в керівництва СКУ, вочевидь, виключно своя правда про той геноцид українців.

Для того ж, аби в читачів не склалося враження, що, як кажуть, “кожна жаба своє болото хвалить”, наведу типовий приклад погляду з діаспори на Голодомор.

Представниця Франції Наталка Пастернак майже півгодини демонструвала слайди про те, як вона з кількома своїми приятелями розкладає в різних приміщеннях таку собі ікебану із хрестів, книжок, прапорів, колосків та свічок, присвячену вшануванню пам’яті жертв Голодомору. Про те ж, що парламент Франції й досі не визнав його геноцидом, пані Наталя, з її власного зізнання, забула сказати…

Ті з читачів, хто знайомий із працями Джеймса Мейса, присвяченим постгеноцидному суспільству в Україні, гадаю, погодяться зі мною в тому, що в разі, якщо СКУ й надалі так ритуально-меланхолійно ставитиметься до Голодомору й особливо до його наслідків у сучасній Україні, то не виключено, що свій наступний конгрес він вимушений буде проводити вже десь за її межами.

Наостанок мені хотілося навести кілька кулуарних спостережень із Х Конгресу у Львові.

Оскільки особливого бажання спілкуватися з незнайомими мені закордонними павами та павичами на цьому ярмарку марнославства в мене не було, то стосуються вони спілкування під час обідніх перерв у роботи Конгресу.

Спочатку я опинився за столом із таким собі росіянином Петром Самборським, який голосно намагався довести кільканадцятьом делегатам, що Тарас Шевченко зовсім не геній, а нездара-пристосуванець, п’яниця та імпотент.

Наступного дня зліва від мене за столом опинилася чорнява жіночка років сорока зі Словенії. Вона обірвала розмову присутніх на обіді про Голодомор своїм “плачем Ярославни”, скерованим здебільшого на представницю кредитно-кооперативної спілки США, яка сиділа навпроти нас. Їй моя сусідка зі сльозою в голосі жалілася на ті “репресії”, яких вона зазнала як підпільниця СУМу у Львові ще “за совєтів”. На моє питання, коли конкретно вона в лавах молодіжної спілки боролася за українську справу, та жіночка відповіла, що ще в 90-ті роки (!), й американка після того демонстративно припинила спілкування з нею.

Хто ж насправді ті двоє “українських патріотів” із Росії та Словенії, я пропоную вам, шановні читачі, здогадатися вже самим.

Але вони, на відміну від тих, кому не дали слово для виступу з теми Голодомору, були на Конгресі в якості його делегатів…

Олександр Крамаренко, Луганськ, спеціально для УП

..трішечки магічного світу для вас:





Українці в своїй резервації мовчки ковтають образу від кого?

Я б сказав так - від зросійщеного бидла, яке дорвалося влади.

Та мені не з руки ображати і російськомовних земляків своїх - серед них досить багато освічених, інтелігентних і просто мудрих людей.

Так склалося, що в Російській імперії- СРСР вибитися в люди можна було, щоб там не казали, а в тому разі, коли ти добре володів мовою окупанта.

Але цей факт аж ніяк не вибачає українську владу, яка забуває регулярно, що саме з українського корита вона черпає свої статки.

Ось і на День Незалежності України влада відзначилася плювком в лице титульній нації держави саме “Україна” а не якогось там Гаїті чи Того.

На відміну від посольства і посла США, які вітали українців зі святом українською мовою і українською піснею - влада влаштувала святковий концерт з російськомовними ведучими.

Втім, читайте пост на цю тему, де доноситься думка ображених українців (не “тітушків”, звичайно):

Святковий концерт до Дня Незалежності – найвишуканіше приниження України

Rating: 5.0/5 (2 votes cast)

Як влада шанує Україну, можна було вчора побачити на телеканалі Інтер.

Як пише Vitaly Manko, святковий концерт до Дня Незалежності російською мовою ведучих – це найвишуканіше приниження України. Всьому світу, та ще й українцям в пику – в знаковий день- дали зрозуміти, ХТО ПРАВИТЬ БАЛ. Ми стали гостями у власному будинку, а вони, ніби тимчасові родичі, наповну тут господарюють, та ще й повчають життю-буттю. З Днем Незалежності від незалежності тебе, Україно. Будь-хто з виконавців міг зі сцени сказати слова, які змусять всю Україну замислитись над тим, що коїться і як далі бути. Здається, подібний громадянський вчинок не можливий за умови, коли гонорари за виступ та естрадна кар’єра в існуючому болоті понад усе.

“День Незалежності, панове це вам не “любой празднік” і дуже прикро, що співали і веселились на ньому люди які нічого спільного з Україною не мають. А українцям справді не до веселощів бо парадом вишиванок тут вже ніяк не допоможеш, хоч би які гарні вони не були. Тут варто пригадати слова ще однієї пісні “Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, Ще у нашій Україні доленька наспіє.”, – пише Лариса Степанець

Джерело:

http://poglyad.te.ua/blogs/svyatkovyj-kontsert-do-dnya-nezalezhnosti-najvyshukanishe-prynyzhennya-ukrajiny/

Особисто я на цьому сайті намагаюся сказати коли-не коли і своє власне слово.

Але коли хтось сказав так, що краще і не скажеш, то чому б не повторити мудре.

Ось і зараз я предаю пост від киянина Сергія 1958:

Актуально до Дня Незалежності України

Суббота, 24 Августа 2013 г. 20:17 (ссылка) + в цитатник

Цитата сообщения Агрикола

Оригинал взят у gns_ua в чего ни хватишься

В раритетном третьем издании Леви была замечательная фраза: не горюй о том что у тебя есть, радуйся тому, чего у тебя нет. Речь шла о телесном здоровье, но концептуальный подход применим, думаю, и в других сферах. В день, когда лента традиционно полна рыданиями украинствующей интеллигенции, давайте вспомним, чего мы лишены волею судеб.

У нас нет Путина, Медведева, Кадырова, Мизулиной, Собянина, Навального, Яшина, Немцова, Собчак, Удальцова. Отдельно следует упомянуть Евгения Брюна и Геннадия Онищенко - многие ли из вас знают фамилии их украинских коллег?

У нас нет Газпрома, Автоваза, Аэрофлота, Сбербанка, Почты России. У нас нет Беслана, Будённовска и Волгодонска. У нас нет платного межобластного роуминга и реестра запрещённых сайтов. Мы не заготавливаем в промышленных объёмах снег для зимней олимпиады в Ялте и не завозим в промышленных объёмах таджиков. И даже Верховна зРада всё-таки не самое страшное в этом мире, ведь могло быть куда хуже: это могла быть Госдума.

Поэтому я отказываюсь, когда предлагают Русский Мир:

- Не хочу. Очень вам сочувствую, но не хочу.

Поэтому я поднимаю флаг на балконе пятиэтажки и в загородном поместье.

Будьмо!

Tags:

22-а річниця Незалежності України!

Суббота, 24 Августа 2013 г. 08:53 (ссылка) редактировать + в цитатник
Прочитало: 1 за час

22-а річниця Незалежності України!

Свято України і українців!

Слава незалежній Україні!
Многії літа українцям і незалежній Україні!
На многії і благії літа!

Tags: