Archive for июня 12, 2010

“Нашу Україну” збирається очолити Валентин Наливайченко!..

Дневник

Суббота, 12 Июня 2010 г. 11:51 (ссылка)редактировать +в цитатник или сообщество +поставить ссылку
Прочитало: 0 за час / 5 за сутки / 5 за неделю
За повідомленням “Дзеркала тижня”, партію “Наша Україна” збирається очолити екс-глава СБУ Валентин Наливайченко.
А куди ж подівся Ющенко?
Моя особиста думка - я за те, щоб і справді “Нашу Україну” очолював сильний, харизматичний лідер, на зразок Наливайчека. І щоб була підтримка Вячеслава Кириленка.
ПС. Очікується опір з боку “старців партії” - Ю.Єханурова і Васюника.
Те, що партії “Наша Україна” потрібне “обновлення драйверів” - давно ні для кого не секрет. Вже і Давид Жванія “стушкувався” і перебіг до регіоналів, чи в коаліцію реніоналів. Хіба не все рівно?..
Продовжим моніторинг подій…

“Що для мене українська мова?

– Це мамина колискова, це незаймане серце повернуте до сонця, як сонях… Це дитинство, що казкою
приходить до мене ще й досі…

Це глибоко в серці. Так глибоко, що кожного разу, коли я починаю вголос говорити українською мовою, у  мене перехоплює подих, наче я розказую щось найпотаємніше… То ж українською мовою я розмовляю тільки з найближчими, найріднішими.

Та ще пишу вірші і казки. Я вдячна долі, що знаю українську мову. Бо яким же іншим чином я зможу сказати те, що хоче сказати моє серце? І я освідчуюсь у своїх найсвітліших почуттях до цієї співучої, незрівнянно мелодійної мови. Бо рідна мова – як мати. Вона найкраща.

В 39 років я опинилась в лікарняному ліжку – в самому страшному місці, в онкології. Після важкої і тривалої операції я довго не могла одужати. Паморочилося в голові, крутився світ перед очима, нестерпна біль пронизувала все тіло. Весь час я наче кудись провалювалась.

Нічого не могла з цим вдіяти і тільки,збираючи останні сили, молилася і прохала Бога за своїх трьох маленьких діток. І раптом … десь, наче здалеку, наче у  сні я почула: – “Ой у вишневому садочку та й соловейко щебетав… ”

Наче чиїсь великі і сонячні крила підхопили мене, та й винесли на поверхню. То було превелике диво! Світ перестав крутитися, в очах прояснилося, біль якось непомітно уаесь геть розтанув… А з радіоприймача лунало: “… віть-віть-віть тьох-тьох-ай-яй, ох-ох-ох, там соловейко щебетав!”

Я зрозуміла, що повернулась. Я зрозуміла, що я жива! Присягаюся перед Богом, що так воно і було насправді. Українська пісня зробила диво. Це українська пісня привела мене до тями, повернула мене моїм дітям, чоловікові та батькам…

Вже потім я розповіла своїй матінці про те диво-дивне. А вони погладили мене по голові, обійняли і притуливши до себе, як маленьку, тихенько заспівали: “Ой у вишневому садочку…” І я побачила, якою моя матуся  стала сиво-сивою.

Я стала їй потихеньку підспівувати. І згадувала я, що коли була ще маленькою, то моя люба, моя найкраща  у світі  матуся, часто співали мені ту пісню.

Отож українська мова і моя матінка – для мене це щось одне, навіки з’єднане в моєму серці, барвінком пам’яті зігріваючи в скрутний час…

Вже давно нема моєї мами. Та квітнуть вишневі сади у моєму рідному, напрочуд гарному, селі Проїждже, що на Старобільщині. І співає соловейко у квітучих садах мамину пісню, і бережуть стежки тепло її ніг.

А блакитне небо увібрало синій погляд моєї матінки Катерини, та й назавжди присягнулось її дітям і онукам зберегти його, – щоб піднявши голову ми могли зустрітися з її рідним, люблячим поглядом…

П’янкого літа ніжний трунок
І чорнобривці коло хати,
Сльози калинової смуток,
Там, де колись чекала мати…
І я біжу в далекий спомин,
Літа по обіч розкидаю…
Де маків незбагненний пломінь,
Де солов’ї в садах співають.

Там, край села – вулиця мого дитинства. Там двір, в якому я вчилася ходити… Там матінка моя, гарна як квіточка, струнка, як вербичка, вперше відпустила мене з своїх ніжних долонь у світ великий, бажаючи мені щастя, здоров’я та дороги світлої – їй на гордість, та Богові на шану.

Там, за подвір’ям, від самого вікна, за смарагдовою стежиною до самого обрію – степ широкий… І тільки десь здалеку лісосмуга, прозорим гребінцем розчісує і розчісує білесенькі хмаринки над колискою мого дитинства…

Там дебелі соняхи, золотою сторожею розбрелись по городу, серед білого дня зорі у криниці купаються… Яблука після грози в смарагдовий шпориш закочуються… чорнобривці, жоржини, барвінок…

Як мені хочеться полетіти у своє дитинства! Ось так – відштовхнутись, розкинути руки і…” /Любава. Луганськ/