Шевченка опускали до рівня геніального селюка

Оксана Забужко
http://gazeta.ua

Оксана Забужко пропонує видати “Кобзар” для “чайників”.

Кожен йолоп може підійти до Венери Мілоської, тицьнути їй у причинне місце і сказати “ги”. Література, як і мистецтво взагалі, не має такого поняття, як “захист від дурня”. Тому Тарас Шевченко для одних залишається непохитним авторитетом. А шевченконенависники і через 150 років по смерті поета біснуються від самої лише згадки його імені.

Так само в Польщі багатьох дратує  їхній нобелівський лауреат Чеслав Мілош. У Швеції дехто люто ненавидить Інґмара Берґмана, ніби він їм курку вкрав. Бо “просто поетів ” такого масштабу не буває. Вони зав’язують на собі забагато нервів національного життя, щоб їх просто поставити на полицю.

Шевченко вплинув не тільки на українську літературу. Його поезія — це ставка на інтонаційний вірш. Рухається думка, рухається голос — для ХІХ ст. це було дуже революційно. Володимир Маяковський виріс у домі, де був “Кобзар” на полиці. Олександр Галич, з якого почалася бардівська пісня, визнавав вплив Шевченка на його поезію. Адже бардівська пісня — це і є кобзарство.

Радянська система опускала Шевченка до рівня геніального селюка. Чого цей богомаз у кожусі з’являвся в панських салонах — цю тему не висвітлювали. Більше малювали, як Шевченко читає свого “Кобзаря” селянам. Хоча він читав його в меценатських домах дітям і внукам колишньої козацької старшини. Такою-бо була тодішня українська культура — садибна культура малоросійського дворянства. Шевченко їм першим нагадав, що вони українці.

За три роки буде 200-літній Шевченків ювілей. Але хто зараз працює над новим академічним виданням? В останні 20 років із класикою загалом цього ніхто не робить. Усе пущено самопливом на ентузіастів. Якби не Михайлина Коцюбинська і родина Стусів, ми б не мали повного Василя Стуса в 1990-х. Якби не Елеонора Соловей — не читали б повного Володимира Свідзінського. Цим має займатися держава. От було 150-ліття Івана Франка. Видали том купюр до радянського видання 30-літньої давнини. Більшої ганьби уявити не можна.

У колоніальній УРСР культурна спадщина була складовою контрпропаганди. Еміграція задавала тон, а наші готували “відповіді Чемберлену”. Починає виходити “Енциклопедія українознавства” — ми бахкаємо 20-томну “Українську радянську енциклопедію” 100-тисячним накладом. Еміграція почала кампанію за пам’ятник Шевченкові 1963-го — у нас заснували Шевченківську премію. Після 1991-го ідеологічний супротивник зник. Класика просто увійшла в шкільну програму, а далі що хочете, те і робіть.

Письменниця Лариса Денисенко розповіла історію про столяра, який у неї ремонтував балкон. От він отримав винагороду за роботу, але щось мнеться. Нарешті питає: “У вас є “Кобзар”? Лариса бере з полиці книгу і вручає. Певно, чоловік прочитав  Шевченка ще в школі і щось його досі муляло. Тому “Кобзар” слід видати і в доступному форматі для “чайників”, із відповідними коментарями, на кшталт Шекспіра, який лежить у лондонських кіосках поряд із путівниками.

Tags: , , ,

This entry was posted on Воскресенье, марта 13, 2011 at 7:09 пп and is filed under Разное, Статьи. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.

2 comments so far

Вирта
 0 

Спасибо! Будем знать :) Посмотрите, может вам пригодится. Всё ведь может быть :)

октября 23, 2008 at 23:23 пп
Roman
 1 

Чесно кажучи, вже давно ніхто не читає Шевченка. Молоді це не цікаво. І я теж в цьому нічого не бачу.
А хто такий Маяковський і Стус взагалі не знаю.

марта 14, 2011 at 11:57 дп
santa
 2 

Значить - мілко плаваєш юначе!
Всьому свій час…

марта 16, 2011 at 11:30 пп

Leave a reply

You must be logged in to post a comment.