В контексті цієї справи, де навіть Штати “умили” руки, ми даємо статтю відомого журналіста Віталія Портникова і без скорочень:

Російське соло

Віталій Портников, журнал «Главред», 30.11.09 // 10:26

Російське зовнішньополітичне відомство знову виступило із серйозною заявою щодо російсько-українських відносин.

У МЗС сусідньої країни вирішили прокоментувати указ Президента Віктора Ющенка про визнання національного руху ХХ століття. Заява дивовижна. Адже в указі немає жодного слова про Росію та її національні інтереси. Звісно, з поглядами українського Президента на історію можна й не погоджуватися. Однак навряд чи це – завдання російського МЗС. Нехай російські історики пишуть книжки і зустрічаються зі своїми українськими колегами, щоб довести: насправді будь-який визвольний рух, якщо він спрямований проти радянських військ, не є визвольним. Бо радянські війська не тільки прийшли на територію західноукраїнських земель як союзники Адольфа Гітлера, але й воювали згодом із Рейхом у складі коаліції. І це була боротьба зі злом. А українські історики відповідатимуть, що в результаті цієї боротьби значна частина Європи була не настільки звільнена від окупантів, наскільки потрапила під панування нового, також людовбивчого і жорстокого режиму. І що про сталінські злодіяння нещодавно говорив сам президент Дмітрій Медвєдєв. А російські історики…

Так і виникає дискусія. Однак дискусія – це одне. А інвективи з боку дипломатичного відомства – дещо зовсім інше. Непрофесійне і недипломатичне. Тим паче, що у заяві раптом з’являється просто неймовірне речення: «Дивовижно, що досі не видано указу на захист Івана Дем’янюка, який очікує у ФРН судового вердикту щодо звинувачення у знищенні євреїв у гітлерівських концтаборах». Так і хочеться запитати: а до чого ж тут Дем’янюк? Чи після путінських анекдотів про поїдання краватки у російському МЗС вирішили не створювати собі зайвих проблем із пошуком дипломатичних висловлювань та логічних прикладів? Адже згадувати в контексті полеміки із ющенківським указом процес Дем’янюка – означає тільки бажання дошкулити читачам заяви. І навіть не читачам взагалі – а читачу Віктору Ющенку. Ну і, звісно, сподобатись ще двом – Дмітрію Медвєдєву і Владіміру Путіну…

Ще кілька місяців тому можна було бути впевненим, що після цієї заяви російського МЗС буде зроблено аналогічну заяву українського дипломатичного відомства, у якій міститимуться звинувачення у втручанні у внутрішні справи нашої держави. Проте зараз є слабка надія, що такої реакції ми не дочекаємось. Адже поява заяви МЗС Росії жодним чином не стосується самої матерії двосторонніх відносин, йдеться насамперед про ідеологію. У Росії й України є чимало серйозних проб¬лем, які варто обговорювати дипломатам. Це і умови базування Чорноморського флоту, і кордони, і порядок перебування громадян на території кожної з держав, і підготовка засідань двосторонніх комісій. І серед цих проблем є й насправді чимало невирішених, болючих тем. Проте коментарі історичного характеру – це не питання компетенції дипломатичного відомства. Міністерство культури не повин¬но займатися сільським господарством, Міністерство сільського господарства – культурою, Міністерство закордонних справ – історією і пропагандою. Цього, до речі, не здатні усвідомити не тільки в Росії. Президент Віктор Ющенко на початку виконання своїх обов’язків намагався переконати дипломатів, що пропаганда – головне завдання посольств і МЗС в цілому. У результаті безліч важливих документів, які мали б наближати Україну до Європи, так і залишаються в шухляді, проте посольство радо звітує про те, скільки у світі встановлено пам’ятників Шевченку і як організовано роботу із визнання Голодомору геноцидом. Хоча насправді цим мали б займатися не посольства, а відповідні фундації. Якщо ми хочемо мати професійну державу, то й маємо діяти як професіонали.

А це означає – не реагувати на пропагандистські заяви російського МЗС принаймні на офіційному рівні. Якщо ж комусь у президентському оточенні навіть наразі кортить продемонструвати свою необхідність Вікторові Ющенку – хай виступає із власним коментарем. Або, скажімо, скористається послугами Укрінформу. У Радянському Союзі цілий пропагандистський механізм для таких «отповідей» було залучено, пригадуєте? «ТАРС уповноважений заявити». Тепер нам смішно про це й згадувати. Проте пропагандистська заява МЗС – ще смішніша. А обмін пропагандистськими заявами між дипломатичними відомствами – смішніший удвічі! Так що нехай росіяни виступають на цій сцені соло. Гратись у дипломатичного Тарапуньку і Штепселя нікому не потрібно”.

This entry was posted on Понедельник, ноября 30, 2009 at 11:53 пп and is filed under О политике, Разное, Статьи. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.

Leave a reply

You must be logged in to post a comment.